Глобалізаційні цінності у світоглядних уявленнях українського народу. - Региональные проблемы соцработы - Научно-практические конференции - Конференция - Харьковский институт Экологии и Cоциальной защиты
Харьковский гуманитарно - экологический институт
Главная » Статьи » Научно-практические конференции » Региональные проблемы соцработы

Глобалізаційні цінності у світоглядних уявленнях українського народу.

Цема І.С., магістр соціології,

зав. навчальною частиною ПВНЗ «ХІЕСЗ»

Івашура А.А., доцент

ПВНЗ «ХІЕСЗ».

 

Глобалізаційні цінності у світоглядних уявленнях українського народу.

ХХ століття здвинуло світ різноманітними відкриттями, технічними та культурними досягненнями, змусило людину звернути увагу на питання культури між людських відносин, тому що саме в цей час через нетолерантність, неповагу до інших націй, вірувань, небажання бачити загальнолюдські цінності, що є основу взаєморозуміння, реалізації людиною своїх здібностей і почуттів, перед людством постала загроза девальвації цінностей.

Саме тому глобалізація як засіб єднання всіх людей світу, незалежно від їх поглядів, віросповідань, етноментальності, є джерелом нових можливостей формування загальнолюдських цінностей. Адже всі ми, люди різного віку, національностей, вірувань, політичних поглядів, об‘єднані нашим спільним надбанням – землею, на якій живемо, працюємо, відпочиваємо, ростимо дітей [1].

Тема глобалізації останнім часом є предметом дослідження багатьох галузей суспільствознавства. Серед авторів – О.С.Панарін, С.Л.Удовик, У.Бек, Г.Колодко.

Метою даного дослідження є аналіз питання щодо формування глобалізаційних цінностей, проблеми самозбереження національної самобутності та визначення загальнолюдського у світоглядних уявленнях українського народу.

Пізнання добро творчої моралі є засобом самопізнання, бо тільки так може виховувати себе морально здорова нація. Етнокультурне буття народів України стає предметом наукових досліджень ще й тому, що українське суспільство зіткнулося з проблемою поєднання процесу державотворення й етнокультурного поступу народів, щоб залучити етнонаціональний чинник до процесу державного будівництва, перетворюючи його з фактора слабкості держави на фактор її сили й могутності, та на рівні демократичних прагнень держави сприяти розвитку етнокультурного життя всіх народів нашої держави [2].

Характерною ознакою України є постійне збагачення етнічної палітри. Одночасно з формуванням етнічного складу відбувалися інтеграційні міжетнічні процеси, основним наслідком яких було зближення цих народів на основі глобалізацій них загальнолюдських цінностей.

Світовідчуття народів України органічно ввійшло до ментальності їхніх нащадків. Національні образи світу (часто підсвідомі), стереотипи поведінки, психічні реакції або оцінки певних подій чи осіб завжди є відображенням етнічної ментальності. Онтологія суспільства, як складної гетерогенної системи, має включати вивчення відчужених взаємин між людьми, представлених соціальними інститутами (економікою, правом, політикою, наукою тощо), і відносин, заснованих на особистому досвіді, інтегрованість до механізмів традиції, оцінювання за принципом «свій – чужий». Останні є сферою життя, в якому індивідуально-тілесне існування людини знаходить своє завершення в культурі як способі буття етнонаціональних спільнот. Етнічні зв‘язки є засадничим типом суспільних відносин, адже найбільш глибоким типом ідентифікації людини є її культурна визначеність. Культурологічний аналіз етнонаціональних процесів – це раціональність якісного бачення дійсності, аксіологічне ставлення до діяльнісного перебування людини у світі на підставі універсальних вимірів людського життя на противагу тій інтелектуальній парадигмі, що утверджує кількісні, обчислювальні, калькульовані характеристики людського ставлення до навколишнього світу. Етнічність у цьому плані виступає не як якійсь окремий етап розвитку культурних спільнот або певний історичний їх різновид, а як якісна своєрідність культури, що більшою або меншою мірою властива всім історичним спільностям людей.

Різні регіональні етнічні об‘єднання мають спільні істотні ментальні ознаки, котрі лише своєрідно модифікуються через форми свого вияву. Тому цінності культури є діалектичною єдністю національного та загальнолюдського, що неможливе без цінностей конкретної національної культури й загальнонаціональних цінностей, напрацюваних людством. Можливим і вже діючим шляхом відродження етносу є звернення до своєї культурної спадщини та її актуалізації на сучасному рівні. Адже чим багатшою буде культура окремого етносу, тим більше він зможе розвивати її, збагативши світову культуру всього людства, водночас більш повно актуалізуючи для себе світовий соціокультурний досвід.

Між представниками різних народів постійно відбувається встановлення контактів: переселенці, мігранти зустрічаються з новою культурою, з труднощами міжнаціонального спілкування та взаємодії, ставленням до сусідів, прийняттям чи неприйняттям іншого етносу. Ні для кого не є таємницею, що міжетнічні стосунки переважно визначаються повсякденною свідомістю людей, суспільною атмосферою та настроями. Тому проблема своєрідного психологічного споріднення між народами є важливою практичною цінністю.

Відомо, що народи з давніх часів спілкувалися між собою, намагалися зрозуміти один одного. Тривалі етнокультурні зв‘язки спричинили численні взаємні запозичення, що сприяло виникненню спільних рис культури поліетнічної держави.

Поширення інтеграції за одночасного різкого збільшення різноманіття українського суспільства не може затьмарити й національної самосвідомості, що зовсім не заперечує загальнолюдського: чим глибше людина усвідомлює свою національну самобутність, тим більше вона усвідомлює і свій взаємозв‘язок з іншими народами, особливо з тими, які мешкають поряд.

Однак не слід розуміти загальнолюдське лише як просте узагальнення, якому суперечить національне. Національний тоталітаризм полягає в домінуванні природно-біологічних компонентів етнічного над соціальним, здорова ж нація об‘єднує людей як певну соціокультурну спільноту, історичну спільність. Загальнолюдське не заперечує національного, перше дає про себе знати, знаходить себе у формі національного. Загальнолюдське поза національним є абстракція, але й національне без пошуку шляхів входження до загальносвітового культурного процесу – лише екзотика, сума обрядів, звичаїв, що мають локальне значення. Глобалізація не передбачає зникнення унікальності.

Тому саме релігія як «серце культури» може культивувати ідею духовного екуменізму. Це форма глобалізації, що проголошує зв‘язки любові, братства та співпраці, які повинні єднати всіх людей будь якої раси й мови в усіх культурах.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства перед прогресивними політичними силами країни постає завдання консолідації нації з метою здійснення політичних, економічних та соціальних реформ. Цей процес неможливий без відродження та формування духовності нації, національної свідомості й самосвідомості. Йдеться про завдання стимулювати національне відродження, оновлення і усіх його аспектах, консолідацію української нації, становлення народу України як соціуму, включення держави до загальноцивілізаційного процесу. Розв‘язання цих питань дасть змогу подолати відчуження людей як представників різних етносів, уникнути міжетнічних сутичок і конфліктів, оскільки національної злагоди можна досягти лише завдяки міцним і конкретним гарантіям національної рівноваги на основі реалізації права громадян на певний культурно-історичний потенціал нації, використання досвіду її добросусідства з іншими народами.

Хибною є думка про історію народу як просте продовження історії тих етносів і культур, які живуть на нашої території, оскільки не лише у дрібницях, але й у глибинних світоглядних структурах, що визначають напрямки етноантропологічного й етнокультурного розвою, ми сьогодні знаходимо сліди найархаїчніших уявлень.

Нині, коли людська свідомість все більше стає глобальною, зростає потреба у взаєморозумінні й діалозі. Діалог на глобальної основі не просто є можливістю, але й необхідністю. Нині зростає потреба в міжрелігійному, міжідеологічному та між культурному діалогах, що поєднується з фактом взаємозалежності людства, адже будь-яка частина людської раси може спричинитись до соціальної, економічної, ядерної, екологічної або іншої катастрофи на планеті.

Безперечно, з‘являється постійна необхідність зосередити увагу в ході діалогів не лише на тому, як люди сприймають світ і розуміють його значення, але й на тому, як їм діяти один щодо одного, ставитися до інших людей, до природи в контексті джерел реальності, що поширюються, оточують і наростають.

Кожен народ віками випрацьовував своє бачення та розуміння світу, релігійно-світоглядне коріння якого сягає сивої давнини, коли людина була гармонійно пов‘язана з природою. Найвиразнішим світоглядним принципом духовної культури українців було обожнення природи. Космогонічні уявлення про походження Землі, Всесвіту, персоніфікація явищ природи, розуміння людиною своєї сутності в кожного народу були свої, але разом з тим мали досить багато спільного, що давало можливість розуміти один одного, зближуватися, жити в мирі та злагоді.

Перевага селянського населення серед народів, які проживали на українських землях, вплинула на формування світогляду, що насичений і натхнений «духом землі», містично пов‘язаний з землею. Саме тому світоглядні уявлення цих народів звернені переважно до соціально-естетичних цінностей.

Прислухання до процесів природи для хліборобського люду – це віра в «плодючість землі», її лагідність і щедрість. «Добрій землі» надається подвійне значення: вона постає як феномен хліборобської життєдіяльності та в морально-містичному тлумаченні – як «обдаровуючи любов», бо з землею начебто збігаються інші явища природи: сонце, дощ, вітер. Таким станам відчуття відповідають і людські реакції – як почуття довірливості, релігійної вдячності.

У вивченні світогляду всіх без винятку народів України важливе значення має проблема співвідношення язичницької народної культури з тими релігіями, що утверджувались у свідомості народів з часом. Зокрема це стосується християнства й ісламу.

Наявні джерела дозволяють стверджувати, що світогляд того чи іншого народу був багатогранним, він поєднував у собі як цінності офіційних релігій, так і язичницькі уявлення, містико-магічні символи й ритуали. А релігія, як відоме, відігравала за тих часів визначальну роль у формуванні певного духовно-світоглядного й поведінкового стереотипу.

Розглядаючи різні можливості доісторичних та історичних світоглядних відносин українців з іншими народами, потрібно звернути увагу на один із культурних аспектів світового значення (щоб можна було евентуально зрозуміти гру та взаємовпливи культурних чинників, що спричинили ґенезу староукраїнських свят і культових пісень), впливу якого не могла уникнути й Україна, хоч вона й виступила проти нього з самовпевненістю й усвідомлення власного культурного доробку, дуже добре орієнтуючись серед старовинних, а відтак і християнських культурно-релігійних проблем.

Це був цілий комплекс культур старого Сходу й Півдня Європи, що всі разом з‘єдналося в Римській імперії, взаємно асимілювалися культурно та поширили свою здібну релігійну ідеологію по всій імперії. Цей могутній культурний чинник мав великий вплив на розвиток християнської ідеології, бо хоч і не порушав її догматики, але залишив свій відбиток у християнської церковної символіці, церковних обрядах і релігійній фразеології, а також церковному календарі.

Провідні думки давнього язичницького календаря. Символіка святочних обрядів і старовинна релігійна фразеологія приймалися у неофіт них народів поряд з християнською вірою, зближалися з дохристиянською ідеологією окремих народів і створювали в кожного з них окремий релігійний світогляд. Адже кожний народ залишався вірним старій релігії. З часом народні та християнські свята асимілювалися, постійно взаємодоповнювалися, оскільки їхні провідні ідеї гармоніювали зі світоглядними уявленнями наших предків.

Офіційною релігією українців, як і багатьох інших народів, які проживають на території України, було християнство. Водночас можна з упевненістю говорити про існування протягом століть у свідомості народів поєднання язичницьких і християнських світоглядних елементів. Християнство вживалося з різними повір‘ями, що своїм корінням сягали дохристиянських релігійних уявлень, пристосувалося, перепліталося в кожного народу з прадавніми уявленнями, котрі ввійшли в плоть та кров усіх традиційних звичаїв.

Незважаючи на те, що християнський світогляд об‘єднав багато народів, обрядність і звичаї кожного з них своєрідні, оригінальні, тому що сягають корінням тих дохристиянських часів, коли кожен народ мав свою специфічну духовність.

І  саме виявлення загального та специфічного в розвитку духовної культури народів України допоможе нам зрозуміти діалог цих культур.

Адже кожен народ – це своєрідний, створений тільки йому притаманними фарбами образ. І лише зберігаючи національну неповторність, можна зробити гідний внесок до загальної скарбниці народів.

Релігія, як елемент духовної культури народу, як частина його духовного життя, зробила значний внесок до розвитку духовних цінностей людини, сформувавши свою систему принципів, ідеалів, норм, правил, більшість яких стали загальнолюдськими. Релігія для віруючих – не просто світогляд, а конкретна програма життя, певний тип щоденної діяльності, стосунків з одновірцями, ставлення до суспільного середовища.

Об‘єктивно оцінюючи релігію, потрібно визначити, що протягом історії людства вона виконувала роль історичного зв‘язківця, передаючи за допомогою звичаїв, моральних настанов життєвий досвід людей, рівень духовної культури, виступаючи синтезом культурних традицій.

Релігійність в Україні завжди була тісно пов‘язаною з народністю, національною свідомістю, оскільки культура кожного народу віками відчувала релігійний вплив. Так, український учений і філософ Володимир Шаян у своїй фундаментальній праці «Віра предків наших» відзначав, що «релігія окремого народу є свідченням про нього самого; пізнати його віру – це пізнати його характер» [3, c.62].

Саме під впливом релігії як певного світогляду кожен народ створював свої власні звичаї й обряди, спосіб життя, що надавало йому оригінальності й відрізняло від інших народів. Саме звичаї й обряди були своєрідною «філософією» життя народу, основним змістом його колективної творчості. Так, звичаї народів, які проживають в Україні, мають багато спільного й одночасно суттєво відрізняються.

Культура більшості слов’янських народів сягає своїм корінням християнства, що впродовж віків зверталося до людини, виражало загальнолюдські ідеали, критерії, норми, а тому його можна назвати плідною культурною традицією.

Однак християнські традиції українців. Росіян. Білорусів. Болгар, поляків, чехів тісно переплелися з більш давніми звичаями язичницького походження. Причому основою синкретичної релігії, що виникла стихійно, були швидше дохристиянські вірування й обряди.

Єдність язичництва та християнства була у свідомості людей не лише зовнішньою, як паралельне існування обох начал, а й внутрішньою, як їх переплетіння та взаємопроникнення, що значною мірою сприяло спорідненості цих релігій. Для синкретизації обох релігій у побуті великого значення набули свята й обряди. Нові християнські свята не лише набули зовнішньої схожості за формою й запозичили назви деяких язичницьких свят, але багато в чому ввібрали в себе їх зміст. Релігійні свята й обряди християнських народів поєднали в собі раціональний досвід і релігійно-магічні вірування, високоестетичні традиції та пережиткові звичаї.

Спілкування з рідною природою – полями, лісами, річками, небесними сузір‘ями – життєво необхідне людині, щоб не втратити свого національного коріння. Кожен народ зберігає в пам‘яті свою неповторну картину світу, органічно поєднану з образом рідної землі, що дає животворну енергію всім, хто ще не втратив свого національного коріння. Отже, тривалі етнокультурні зв‘язки українців в іншими народами, які проживали на їх території, спричинили численні взаємні запозичення. Крім того, двохсотлітнє спільне освоєння  однієї екологічної ніші. Що відрізняється від інших своїми природо-кліматичними особливостями, сприяло виникненню спільних рис культури цього полі етнічного регіону.

За походженням можна виділити п‘ять найважливіших етнокультурних компонентів, що притаманні світоглядним уявленням народів України: слов‘янський (ранньослов‘янські запозичення останніх двох століть), тюркський, фракійський, семіто-нерський (носієм його були турки), східно-романський і грецький. Звичайно. Для кожного народу одні з них були провідними, інші – субстрат ними.

Разом з тим усі вони потрапили якоюсь мірою до складу традиційної культури цих нордів, що свідчать не лише про довготривалі запозичення. А й про головні процеси етногенезу цих етносів.

Отже, аналіз особливостей формування світоглядних уявлень народів, які проживають в Україні, переконливо демонструє формотворну роль слов‘янських компонентів для більшості етнічних груп. Це протягом останніх двох століть позитивно вплинуло на адаптацію духовної культури народів до українського середовища, що тепер є сприятливим чинником для інтеграції цих етнічних груп. А перспективи діалогу іноетнічних культур полягають, на наш погляд, у скороченні політичних, релігійних, світоглядних дистанцій між діючими співтовариствами.
Категория: Региональные проблемы соцработы | Добавил: ekost (28.02.2008)
Просмотров: 3250 | Комментарии: 1 | Рейтинг: 4.0/1
Всего комментариев: 1
1  
Світогляд предків.
Стаття під назвою "Права – закон Творця та фундамент світогляду наших предків" на -
http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/121

Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]