Соціальна робота з бездомними. - Региональные проблемы соцработы - Научно-практические конференции - Конференция - Харьковский институт Экологии и Cоциальной защиты
Харьковский гуманитарно - экологический институт
Главная » Статьи » Научно-практические конференции » Региональные проблемы соцработы

Соціальна робота з бездомними.

Долженко. А.И.,

 студентка ПВНЗ «Харківський  інститут 

екології та соціального захисту».

 

Соціальна робота з бездомними.

1.           Бездомність є соціальним явищем.

Проблема бездомності існувала й існує в усіх, навіть високорозвинутих суспільствах з високим рівнем соціальної захищеності громадян. Вона має комплексний характер та набуває нових вимірів відповідно до зміни життєвих стандартів. Залежно від стану економіки та спрямування соціальної політики, зокрема житлової, кількість бездомних людей може зростати чи зменшуватися.

Доволі очевидно, що проблема бездомності існувала й з радянських часів, але вона мала прихований характер. Суспільна мораль засуджувала безробіття і «дармоїдство». Наявність прописки тісно пов’язувалася з наявністю  у людини «житлової площі». Теоретично за такими умовами не могло бути бездомності, а якщо хтось опинявся на вулиці, то це пояснювали особливими характеристиками людини. Ті люди, що опинялись на вулиці, визначались як «особи без певного місця проживання» (відповідно до абревіатури з російської – бомжі) і здебільшого їх ідентифікували як «бродяг». У свою чергу, «бродяжництво» каралося законом, і ті, хто мав подібний спосіб життя, опинялися в режимних установах. Правоохоронні органи брали участь у відновленні їхніх документів, шукали місця у гуртожитку, сприяли їх працевлаштуванню.

Й досі в Україні немає офіційного визначення бездомності. Наразі зростання та поширення бідності є однією з найважливіших причин, що породжує бездомність. В Україні криза економіки та проблеми перехідного періоду призвели до стрімкого збільшення кількості бездомних. Люди, що сплять на вулиці, в під’їздах будинків, на горищах та в підвалах, стали звичним явищем сучасного життя як великих, так і малих міст.

Бездомність як соціальна проблема визначається відсутністю у людини «дому», але вона не зводиться лише до наявності помешкання для житла, притулку чи даху над головою. За умови, що соціальні послуги для бездомних спрямовані лише на надання притулку чи місця для ночівлі, вирішення проблеми бездомності неможливе. Бо, маючи дах над головою, дому людина все ж таки не має. Наявність дому дає змогу реалізувати соціальні права, передовсім права на власність.

Також доцільно звернути увагу й на ту обставину, що трапляються випадки, коли людина вважає своїм домом саме вулицю. Частка таких людей дуже незначна і становить 1% від загальної чисельності бездомних. Частина з них – це ті, хто в дитячому віці змушені були жити на вулиці й засвоїли відповідних спосіб життя.

Існують різні показники бездомності – від спання на вулиці до життя в тісноті. У практиці соціальної роботи використають таки визначення:

бездомні – ті, що не мають незалежного постійного місця проживання або не можуть використовувати його тривалий час, живуть у закладах для бездомних;

безпритульні – ті, що не мають окремого постійного місця проживання, вони ночують на вулиці, в парках і т.д.;

маргінально поселені -  ті, що мешкають у непристосованих для житла приміщеннях, незаконно зайнятому житлі, фургонах, або живуть у родичів чи друзів.

Західні дослідники також звертають увагу на проблему «прихованої бездомності». В нашому суспільстві вона може бути пов’язана з проживанням у перенаселеному житлі, гуртожитках, з відсутністю житла у випускників шкіл-інтернатів, проживанням в будинках релігійних громад тощо, і також, як і в попередньому випадку, характеризується високим ризиком втрати житла.

У європейських країнах та у США проблема бездомності набула актуальності у 1980-х роках, проте вже наприкінці 1990-х завдяки спільним зусиллям  державних та недержавних організацій вдалося чимало зробити для її вирішення. Особливо значних успіхів вдалося досягти Нідерландам. У цій країні 120 різноманітних організацій надають понад 250 видів послуг бездомним. У сучасної Україні до цього часу немає достовірних статистичних даних про кількість бездомних, але навіть розрізнені дані дозволяють зробити висновок про значну кількість таких людей. У Києві, за оцінками міської ради, вона стягає 12 тисяч осіб. Проблема бездомності є також гострою в Одесі. Херсоні, Миколаєві, Сімферополі, Харкові та інших великих містах України. За даними Головного управління внутрішніх справ Києва, кількість осіб без певного місця проживання щорічно перевищує 5 тисяч. При цьому на 5 затриманих чоловіків припадала 1 жінка. У більшості затриманих діагностували різноманітні інфекційні захворювання, найпоширенішими з них були туберкульоз, педикульоз, хворобі що передаються статевим шляхом. Більшість клієнтів приймальника-розподільника страждають на алкоголізм, деякі вживають наркотики, страждають психічними розладами, частина жінок займається проституцією. Серед бездомних трапляються також жінки та чоловіки похилого віку, яких позбавили житла рідні діти чи онуки. Чимало клієнток приймальника-розподільника мають дітей, котрі, як правило, перебувають у інтернат них установах. Слід визначати і той факт, що незначна кількість осіб за відсутністю інших організацій, які б надавали послуги досить часто. особливо взимку, змушені звертатися до приймальника-розподільника з тим, щоб знайти там тимчасовий притулок, одяг, перебути холодний період, помитися та отримати медичну допомогу.

Статус бездомного супроводжується високим ризиком скоєння правопорушень, вірогідність якого зростає в умовах відсутності систем соціальної підтримки та послуг, організацій та фахівців, які працювали б з цією групою клієнтів. Соціальна робота з цією групою орієнтована на подолання особистої та соціальної функціональної вразливості людей, пов’язаної з втратою чи високим ризиком втрати житла.

2.           Діяльність соціальних служб у визначеному напрямку.

Інноваційний підхід до розвитку та організації послуг для цієї групи клієнтів застосовано у рамках спільного проекту «Реінтеграція бездомних жінок у м. Києві: інтегральний підхід на місцевому рівні», в якому взяли участь Головне управління соціального захисту населення Київської міської державної адміністрації та асоціація муніципалітетів Нідерландів. До участі в ньому було також залучено головне управління Міністерства внутрішніх справ у Києві, Головне управління охорони здоров‘я, Школу соціальної роботи Києво-Могилянської академії, Центр волонтерів «Добра воля», міський Центр зайнятості, Центри соціальних служб для молоді, Центр роботи з жінками та ін. Досвід роботи в рамках цього проекту є основою моделі розвитку послуг, що надаватимуться цій групі клієнтів в інших містах України органами місцевої влади в партнерстві з державними та недержавними організаціями. Цей проект є першим в Україні, в рамках якого послуги надаються саме бездомним жінкам, і орієнтований на вивчення та врахування їхніх специфічних потреб.

В києві відкрито Центр соціальної адаптації жінок, які не мають визначеного місця проживання. Він розрахований на надання послуг одночасно 80 клієнткам. До його структури входять адміністративно-управлінська та адміністративно-господарська частини, відділення відновлювального лікування та профілактики, відділ реінтеграції. Всього в Центрі працює близько 40 осіб. Центр діє як стаціонарний заклад, де жінки можуть проживати від 3 до 9 місяців, забезпечуються триразовим харчуванням, одягом тощо.

Особливістю діяльності Центру є те, що послуги пропонуються лише тим жінкам, які можуть взяти участь у програмах, пов‘язаних з набуттям чи відновленням трудових навичок, оволодіти новою професією чи знайти роботу, що розглядається як найважливіший фактор реінтеграції. Основну діяльність, спрямовану на реінтеграцію жінок, проводить 5 соціальних працівників відділу реінтеграції. Вони спільно з працівниками відділення відновлювального лікування та профілактики і нідерландськими колегами розробили низку процедур, на яких ґрунтується робота з клієнтками Центру. В їх основу покладено модель «Вісім кроків реінтеграції в суспільство», створену Інститутом соціального піклування та добробуту Нідерландів:

1.                Інтерв’ю.

2.                Прийом.

3.                Оцінка/розширене інтерв’ю.

4.                Аналіз.

5.                План роботи.

6.                Здійснення супроводу.

7.                Оцінка результатів.

8.                Вихід.

Клієнтка може прийти до Центру самостійно або ж за направленням організацій, що співпрацюють з Центром (Центру соціальних служб для дітей, сімей та молоді; приймальника-розподільника; організацій, що працюють з жінками тощо).

Наступний етап передбачає проведення черговою соціальною працівницею первинного інтерв’ю з клієнткою. За результатами якого дані про клієнтку заносяться до «Бланку первинного опитування», реєструються в «Журналі первинних звернень». Ця інформація є цінною і дозволяє скласти уявлення про бездомних жінок, які зверталися до Центру, та їхні проблеми.

Якщо приймається рішення про відповідність клієнтки критеріям прийому до Центру, то соціальна працівниця надає детальну інформацію про умови прийому та проживання, програми Центру, показує жінці заклад, кімнату, де вона зможе проживати, пояснює можливості для проведення дозвілля. Підстави для прийому до Центру та підстави, за яких клієнтці можуть відмовити в прийомі до Центру, викладено в документі «Порядок прийому та виписки підопічних Центру соціальної адаптації для жінок, які не мають визначеного  місця проживання». Вони пов‘язані з наявністю у потенційної клієнтки таких захворював, як туберкульоз, хвороб шкіри та волосся, гострих інфекційних та венеричних захворювань, алкогольної та наркотичної залежності. Якщо клієнтка не може бути прийнятою до Центру, то соціальна працівниця надає інформацію про існуючи послуги інших організацій та переадресовує клієнтку до них.

На етапі прийому соціальна працівниця надає інформацію про клієнтку директору Центру. На цьому етапі приймається остаточне рішення про прийом клієнтки до закладу. Далі клієнтка отримує направлення до поліклініки, де проходить обстеження, яке займає приблизно 3 дні, та отримує довідку про стан здоров‘я. якщо стан здоров‘я задовільний, інфекційних хвороб не виявлено, з нею укладають Угоду про тимчасове перебування в Центрі соціальної адаптації для жінок, які не мають визначеного проживання, де визначено зобов‘язання та права обох сторін. Попередньо клієнтка знайомиться з Правилами прийому та виписки підопічних та Правилами внутрішнього розпорядку і зобов‘язується їх виконувати. Після цього вона потрапляє до відділення відновлювального лікування та профілактики, де перебуває в «карантині» впродовж двох тижнів. Після завершення даного періоду і якщо не виявлено хвороб, що унеможливлюють прийом до закладу, клієнтка поселяється в кімнаті, де вона мешкатиме. В разі наявності захворювання – направляється до лікарні для продовження курсу лікування, а після його завершення може бути прийнята до Центру.

Що стосується клієнток, які не мають паспорта, то вони – за направленням Центру – мають звернуться до приймальника-розподільника Головного управління Міністерства внутрішніх справ у Києві, повідомити дані про себе, залишити відбитки пальців і часом отримати довідку, яка потрібна для подання заяви про поновлення паспорту.

На етапі оцінки клієнтка знайомиться з соціальною працівницею, котра вестиме її випадок, і за її допомоги визначає та структурує свої проблеми.

На етапі складання плану роботи чи визначення плану супроводу соціальна працівниця також спільно з клієнткою розробляють план, покликаний поступово розв‘язати проблеми клієнтки. У його складанні до уваги беруться таки складові життєдіяльності клієнтки, як: статус (відновлення документів, оформлення пенсії, встановлення інвалідності тощо); фінансове становище (оформлення аліментів, допомога по безробіттю); набуття про соціальної поведінки; місце проживання; працевлаштування; фізичний та психічний стан; практичні навички самостійного життя; зайнятість/організація дозвілля.

Наступний етап роботи – здійснення супроводу – пов‘язаний з безпосередніми діями. Соціальна працівниця організовує потрібні для клієнтки зустрічі та консультації з необхідними їй спеціалістами як у державних, так і в недержавних організаціях. Клієнтка відвідує їх та інформує соціальну працівницю про результати. Передбачено щотижневі консультації для клієнтки: на початку перебування і закладі вони можуть відбуватися частіше та тривати довше. Діяльність соціальної працівниці на цьому етапі значною мірою пов‘язана з необхідністю представляти інтереси клієнтки в різноманітних організаціях та державних установах. Це буває досить складно, бо працівники інших організацій не мають інформації ані про послуги для бездомних, ані про роботу соціальних працівників та їхні повноваження. Тому відвідання самим соціальним працівником різних організацій та закладів, безпосереднє знайомство з їхніми працівниками на перших етапах створення притулків чи центрів для бездомних є надзвичайно важливим. Згодом можлива практика укладання договорів про співпрацю з частиною з цих організацій.

На етапі оцінки результатів соціальна працівниця аналізує разом з клієнткою досягнення чи відсутність певних дій, з‘ясовує чому якісь дії виявилися неефективними. На підставі цього аналізу вносяться зміни до плану роботи. Також важливою є участь в оцінці результатів інших спеціалістів, наприклад психолога, юриста, спеціалістів з професійного навчання, волонтера, якщо вони працюють з жінкою.

Етап «вихід» настає, коли термін дії контракту завершився або коли жінка залишає заклад за власним бажанням. На цьому етапі відбувається завершення стосунків соціальної працівниці та клієнтки.

Соціальні працівники Центру допомагають клієнткам налагодити стосунки з родичами. Клієнтки мають можливість отримати юридичні консультації та підтримку, працюють з психологом, беруть участь у груповій роботі, тренінгах набуття соціальних навичок, таких як правильне харчування та приготування їжі, оволодіння навичками спілкування, пошук та влаштування на роботу; з ними працює інструктор з пошиття одягу, організатор дозвілля тощо. Планується відкрити майстерні для професійного навчання та творчі майстерні. Важливе, що клієнти самі беруть участь в організації свого життя. Вони займаються облаштуванням території, підтримують порядок у своїх кімнатах, чергують в їдальні, організовують відзначення днів народження та свят. Якщо в клієнтки є діти, вона має можливість забирати їх до себе на вихідні та свята.

Чимало клієнток, які мешкають у Центрі, працюють. У більшості випадків це некваліфікована, тимчасова робота прибиральниць чи робітників з озеленення міста, але в такий спосіб можна заробити гроші для відновлення документів чи оформлення санітарної книжки, потрібної для влаштування на роботу.

Інший приклад надання соціальних послуг бездомним пов‘язаний з роботою одеського благодійного фонду «Дорога додому». Це один із найдавнішніх і найвідоміших проектів в Україні, спрямований на підтримку бездомних людей. У структурі фонду, підтримуваного міжнародними донорськими організаціями, створено кілька підрозділів, що мають на меті підтримку бездомних людей, зокрема: реєстраційний центр; реабілітаційне, реєстраційно-консультативне відділення; відділення надання продуктово-речової допомоги; центр реабілітації та соціальної адаптації. Саме наявність реєстраційного центру відрізняє роботу «Дороги додому» від усіх інших організацій, що діють в Україні. Він розташований у центрі Одеси, неподалік Привозу, де мешкають і знаходять собі засоби для існування чимало бездомних. Основна ідея центру полягала в тому, щоб особам, які не мають визначеного місця проживання й перебувають на обліку в центрі, видавати паспорти без штампу реєстрації, а також реєструвати їх за юридичною адресою цього закладу. Лише після відновлення документів, як сподіваються працівники реєстраційного центру, майже чверть із загальної кількості тих, хто був його клієнтами, зможуть самостійно розв‘язати свої проблеми і позбутися статусу бездомних. Отже, для багатьох бездомних людей особливо тих, хто має тривалий «стаж» життя на вулиці, лише допомоги у відновленні документів буває недостатньо. Типовими проблемами таких людей є необхідність у санітарно-гігієнічних послугах, одязі, пошуках роботи та підходящого житла, лікуванні. Життя на вулиці протягом тривалого часу призводить до втрати соціальних навичок, і багато хто з клієнтів потребує підтримки та навчання, пов‘язаних з представництвом своїх інтересів, допомоги в налагодженні стосунків з родичами, набутті професійних навичок. Але це вже ті види послуг, які можуть надавати й інші організації. Тому одне з основних завдань реєстраційно-консультативного відділення – це облік людей, що звертаються до нього, та направлення їх до інших організацій, де вони можуть отримати потрібні їм послуги. Завдяки тривалому досвіду роботи, залученню кваліфікованих працівників, задіяних у системі соціального захисту, та волонтерів відділення має банк даних про послуги багатьох організацій, як державних, так і недержавних, що діють і Одесі, та підтримує з ними тісні контакти. Така модель є дуже вдалою для великих українських місць, бо дозволяє ефективно використовувати ресурси, збирати інформацію про бездомних та їхні потреби без залучення значних коштів.

Категория: Региональные проблемы соцработы | Добавил: ekost (28.02.2008)
Просмотров: 11687 | Рейтинг: 3.0/10
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]